Минулого тижня жіноча команда Українського державного університету імені Михайла Драгоманова змусила звернути на себе увагу провідних спортивних ЗМІ та фанатів українського футзалу. Представниці України на Чемпіонаті Європи серед університетів бездоганно пройшли всю турнірну дистанцію, а родзинкою на торті стала вольова перемога над Університетом Барселони у фіналі (4:2).
Після повернення в Україну Юлія Форсюк у розлогому інтерв’ю прес-службі АФУ розповіла, чому цей тріумф – щось більше, ніж просто тріумф та золоті медалі.
– По-перше, вітаю Вас із цією дуже приємною перемогою! Для Вас це був перший тренерський досвід на такому серйозному рівні?
– Не можу сказати, що це перший, тому що минулого року, коли ми взяли срібло на Європейських іграх-2024, я була помічником головного тренера. Але якщо брати роль головного тренера – то так, можна сказати, це мій дебют.
– По турнірній дистанції Чемпіонату Європи команда рухалася якщо не легко, то точно впевнено. Лише у фіналі ви зіштовхнулися з проблемами, коли вперше за весь турнір почали поступатися в рахунку. Що сказали дівчатам під час тайм-ауту, який був взятий за рахунку 2:2?
– Так, гра з іспанками була найскладнішою – у фіналі завжди зустрічаються два сильних суперники. Я взяла тайм-аут насамперед через те, що в нас було багато фолів. У Ксенії Гриценко була жовта картка – я сказала їй, що зараз вона трохи відпочине, бо ситуація дуже ризикована.
Я сказала, дівчатам, що золото майже в наших руках, підбадьорила їх, запитала, як себе почувають, чи є втома. Були тактичні підказки по грі в обороні 5-4, були точкові заміни по нашому захисту. Знаєте, був такий емоційний спіч із посилом, що залишилось ще трішки. Терпіння, віра – і все буде. Якось так.
– На Чемпіонаті Європи ви провели аж 6 матчів за якихось 7 днів. Під час підготовки до турніру приділяли особливу увагу витривалості та фізиці?
– Насправді, часу на підготовку було дуже мало, оскільки я повернулася з Іспанії лише наприкінці червня. Якщо не помиляюся, в нас було 7 тренувань, і також ми зіграли один товариський матч із Коцюбинською ДЮСШ. Минулого року я більше робила акцент на фізику, в нас були заняття у тренажерному залі, але цього року вирішила трохи змінити підхід. Бо розуміла, що деякі дівчата, такі як Дар’я та Соня Ковшик, Ксюша Бурлаченко та Ксенія Гриценко, тільки закінчили сезон, інші грають у пляжний футбол, в інших вже давно не було гри. Тому більше зробила акцент на тому, щоб зібрати їх та підготувати тактично, намагалася їх не перенавантажити.
Протягом турніру нам вдавалося відновлюватися, були друзі в чоловічих французьких командах. В одній з них грав українець, він давав нам різні компресійні штани, дівчата робили масажі, відновлювальні вправи, в нас були апарати, які прискорюють відновлення.
На цьому турнірі дівчата були реально дуже фізично сильні, але я насправді не очікувала цього, бо в багатьох був дуже важкий сезон за кордоном. Думаю, бажання додавало сил, коли здавалося, що їх вже немає. Ну і ми намагалися розподіляти час на майданчику так, щоб у фіналі основні гравці були на топ-рівні. Ви знаєте, в таких матчах адреналін дає більше сил, ніж твоя витривалість.
– Чемпіонат Європи серед університетів – це не лише про спорт, а ще й про спілкування, конект із представниками інших країн. Розкажіть трішки про атмосферу навколо турніру.
– Так, у нас був вільний день між груповим етапом та плей-оф. Дівчата проводили час у студентському містечку, також був великий відкритий басейн, куди пішли всі команди. Справді, це не лише матчі, а ще й масштабна подія європейського життя. Дівчата вже добре знають один одного, бо хтось бере участь у змаганнях вже 3-4 роки, є волонтери, які нас знають. Знаєте, атмосфера – як у таборі.
У французькій команді був хлопчик Борис, який виїхав з сім’єю через війну, він був одним із найкращих у своїй команді, але, на жаль, їм не вдалося вийти у плей-оф. Але дівчата з ним здружилися, якщо щось потрібно – Боря пішов до французів, щось зробив, вони поспілкувалися.
Тому, звичайно, було дуже багато спілкування, дівчата провели вихідний, відпочили, грали в різні ігри. За ці 4 роки з’явилося дуже багато знайомств, коли ми приїжджаємо, то нас вже знають волонтери та інші команди. Знаходимо спільну мову з фінами, хорватами, поляками… Прикольно, що було таке спілкування, французи та поляки після вильоту приїжджали підтримувати нас. Така дружба, єдність у спорті дарують ще більше друзів та вболівальників.
– Після турніру ви зробили зворушливий допис в Instagram – колаж із двох фото з Оксаною Шевчук, між якими майже чотири роки різниці. На першому вона ще маленька дівчинка, яка підійшла сфотографуватися з вами після матчу збірної України, а на другому – вже ваша підопічна. Напевно, це одна з найприємніших частин спорту – коли ви стаєте мотивацією для дітей.
Так, спочатку цей допис зробила вона, а потім я зробила репост. Після фіналу вона підійшла до мене і попросила сфотографуватися і показати пальцями англійську V. Через 5 хвилин вона підходить, показує ці два фото, і в нас із Ксюшею Гриценко пішли мурашки по тілу…
Буває таке, що не все складається, не бачиш якогось майбутнього, але такі світлини реально надихають. У них я бачу сенс усього, чим ми займаємося – тренуємося, змагаємося, їздимо за кордон та стаємо прикладом для молоді.
На жаль, судячи з останніх виступів нашої національної жіночої збірної, цього в нашому футзалі зараз не так багато… Але після цих змагань, коли я побачила, як вона грає, коли я побачила сенс у цьому всьому, мене це змотивувало ще більше. Це такий заряд, який важливіший за гроші та якісь твої особисті регалії. Це мотивація для таких дівчат, як Оксана, і я дуже рада, що так трапилося — пройшло буквально 4 роки і ця дівчинка змогла себе показати. Ніхто б не міг навіть подумати, що через 4 роки вона гратиме за студентську команду, а я буду в ролі тренера. Це крута історія, такий момент, який мене надихає, особливо тоді, коли починається втома, не бачиш сенсу, не знаєш – треба чи ні. Тому це невеликий допис із великим змістом.
– У такі моменти влучна фраза «Життя – найкращий сценарист». Цей успіх студентської збірної дає надію на світле майбутнє жіночого футзалу? Які у Вас плани на найближче майбутнє – плануєте продовжувати ігрову кар’єру чи повністю зосередитися на тренерстві?
Якщо все буде добре, то 1 серпня ми з Ксюшею Гриценко ми знову їдемо в Іспанію грати за «Сеуту», яка за підсумками минулого сезону піднялася у Вищий дивізіон, тому я ще буду грати. Зараз мені дуже важко говорити про майбутнє, напевно, це більше питання до Асоціації футзалу України, тому що найближчі змагання будуть у 2027 році – відбір на Чемпіонат Європи.
Скажу так: я дуже рада, що нашій студентській збірній вдалося показати такий результат. Десь був коментар «Жіночий футзал в Україні рано поховали», тому що, знаєте, в повітрі віяло настроями на кшталт «пішла зміна поколінь, вже не буде як раніше, багато ветеранів, вікових гравчинь».
І я рада, що ми показали – в нас є крута молодь високого рівня. Тому що за Барселонський університет виступали дівчата, які грають у Вищій лізі Іспанії. Нашим по 16-20 років, а вони вже показали рівень на таких міжнародних змаганнях. Це показує, що в нашої збірної є майбутнє, просто потрібне бажання, знання та віра. Матеріал у нас дуже крутий. Я дуже рада, що вони показали та нагадали всьому світові, що в Україні є жіночий футзал. Було дуже приємно чути від арбітрів, які працювали на чоловічому ЧС, що вони ще не бачили такого жіночого фіналу. Вони сказали, що наші дівчата – просто космос, це реально було приємно.
Серйозних тренерських пропозицій, заради яких я б вирішила завершити ігрову кар’єру поки немає. Я не хочу поєднувати амплуа гравця і тренера. Якщо я граю – то граю, але якщо реально отримаю якусь пропозицію тренувати, то буду завершувати кар’єру. В мене попереду сезон в Іспанії, я буду концентруватися на цьому, а далі вже як складеться життя.
